Комплекс неповноцінності
Адлер казав, що почуття неповноцінності бере свій початок у дитинстві. Він пояснював це таким чином: дитина переживає дуже тривалий період залежності, коли вона абсолютно безпорадна і, щоб вижити, повинна спиратися на батьків. Цей досвід викликає у дитини глибокі переживання неповноцінності в порівнянні з іншими людьми в сімейному оточенні, більш сильними і могутніми. Поява цього раннього відчуття неповноцінності є початком тривалої боротьби за досягнення переваги над оточенням, а також прагнення до бездоганності і досконалості.
Таким чином, відповідно до Адлера, фактично все, що роблять люди, має на меті подолання відчуття своєї неповноцінності і зміцнення почуття зверхності. Однак відчуття неповноцінності з різних причин може у деяких людей стати надмірним. В результаті з'являється комплекс неповноцінності - перебільшене почуття власної слабкості та неспроможності. Адлер розрізняв три види страждань, випробовуваних в дитинстві, які сприяють розвитку комплексу неповноцінності: неповноцінність органів, надмірна опіка і відкидання з боку батьків.
По-перше, у дітей з будь-якою вродженою фізичною вадою може розвинутися почуття психологічної неповноцінності. З іншого боку, діти, батьки яких надмірно їх балують, потурають їм у всьому, виростають недостатньо впевненими у своїх здібностях, тому що за них завжди все робили інші. Їх турбує глибоко вкорінене почуття неповноцінності, так як вони переконані, що самі не здатні долати життєві перешкоди. Нарешті, батьківська зневага дітьми, відторгнення, може стати причиною появи у них комплексу неповноцінності з тієї причини, що відторгнуті діти в основному почувають себе небажаними. Вони йдуть по життю без достатньої впевненості у своїй здатності бути корисними, улюбленими і гідно оціненими іншими людьми. Як ми побачимо далі, кожен з цих трьох видів страждань у дитинстві може зіграти вирішальну роль у виникненні неврозів у зрілому віці.
Однак, незалежно від обставин, граючих роль для появи почуття неповноцінності, у індивідуума може у відповідь на них з'явитися гіперкомпенсація і, таким чином, розвивається те, що Адлер назвав комплексом переваги. Цей комплекс виражається в тенденції перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні чи соціальні здібності. Наприклад, підліток може бути переконаний у тому, що він розумніший за інших, але при цьому він не вважає за потрібне демонструвати свій інтелект, перераховуючи, скажімо, все, що йому відомо про кінозірок. Інший вважає, що підліток повинен показати все, що він знає про кінозірок, і робить це при кожному зручному випадку, викладаючи свої відомості кожному, хто буде його слухати. Він може навіть відкидати всі інші теми, аби довести, що він знає про кінозірок найбільше. Кожен раз прийом гіперкомпенсації являє собою перебільшення здорового прагнення подолати постійне відчуття неповноцінності. Відповідно, людина, що володіє комплексом переваги, виглядає звичайно хвалькуватою, зарозумілою, егоцентричною і саркастичною. Створюється враження, що дана людина не в змозі прийняти себе; що вона може відчувати свою значимість лише тоді, коли зневажає інших.
Для подолання комплексів необхідно:
Зрозуміти причину виникнення комплексів;
Тверезо оцінити ситуацію;
Позбавитися від страху;
Повірити в себе;
Почати діяти;
Подумати про свої переваги;
Полюбити життя.
Комплекс неповноцінності та комплекс гіперкомпенсації можливо подолати, але потрібно запастися терпінням, допомогою та підтримкою оточуючих і спеціалістів.
Практичний психолог: Ящишина Анастасія Костянтинівна
